16.11.2026 15:26 4
У Бубнівці провели в останню земну дорогу Героя Олександра Безсонова
Сьогодні, 16 листопада 2026 року, осінній день у селі Бубнівка видався не лише холодним та вітряним, а сповненим тихого, невимовного смутку. Земляки, побратими, рідні та близькі зібралися разом, аби віддати останню шану своєму односельцю, мужньому воїну-десантнику Олександру Всеволодовичу Безсонову. Понад вісімнадцять місяців його родина жила між відчаєм і крихкою надією, чекаючи на звістку, яка, на превеликий жаль, принесла найгіршу правду.
Олександр Безсонов народився 5 жовтня 1972 року в мальовничій Бубнівці. Тут минули його дитинство та юність, тут він закінчив місцеву сільську школу. Здобувши середню спеціальну освіту, юнак вирушив на Львівщину, де чесно виконав свій громадянський обов’язок, пройшовши строкову військову службу у десантних військах.
Повернувшись до цивільного життя, Олександр Всеволодович не боявся жодної роботи. Він був людиною праці, надійною опорою для своїх близьких. Тривалий час працював на Ладижинському бетонному заводі, а згодом, аби забезпечити сім’ю, їздив на заробітки до столиці. У мирному житті він цінував прості речі: затишок рідного дому, щирі розмови та щастя своїх дітей і онучок.
Та коли російський ворог прийшов на українську землю з повномасштабною війною, Олександр Всеволодович не зміг залишатися осторонь. За покликом серця та совісті він добровільно став до лав Збройних Сил України.
Свій бойовий шлях розпочав у 14-й зенітно-ракетній Уманській бригаді, згодом був відряджений у розпорядження легендарного 13-го окремого десантно-штурмового батальйону імені Героя України Тараса Сенюка у складі 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. У званні сержанта, на посаді гранатометника десантно-штурмових військ, Олександр Всеволодович пліч-о-пліч із побратимами проходив найгарячіші точки фронту. Був учасником складної та відповідальної Курської операції.
На початку квітня 2025 року зв’язок із сержантом обірвався. Відтоді для його сім’ї почався найважчий період — статус «зниклий безвісти за особливих обставин». Довгих вісімнадцять місяців рідні жили вірою у диво, оббивали пороги всіх можливих інстанцій, шукаючи бодай найменшу зачіпку, сподіваючись почути, що він живий, що він у полоні, що він повернеться…
Та 9 листопада 2026 року всі сподівання розбилися вщент. Постанова про ідентифікацію особи Головного управління Національної поліції у Полтавській області, винесена на підставі результатів експертизи ДНК, поставила крапку в болісних пошуках: сержант Олександр Безсонов загинув 8 квітня 2025 року неподалік населеного пункту Олешня Суджанського району Курської області, рф під час виконання обов’язків військової служби, пов’язаних із захистом Батьківщини.
Провести Захисника в останню дорогу прийшло все село. Траурна процесія рухалася центральною вулицею рідної Бубнівки під тужливі мелодії військового оркестру, а люди ставали на коліна, схиляючи голови перед подвигом земляка. На місцевому кладовищі тіло Воїна віддали рідній землі з усіма військовими почестями — під звуки Державного Гімну України та трикратний прощальний салют. Державний Прапор, яким була вкрита домовина, військові передали родині як символ незламності та жертовності Героя.
Непоправна втрата обпалила серця найрідніших людей. Без люблячого чоловіка залишилася дружина Тамара Григорівна, без турботливого батька — син Михайло, дочка Анжела із чоловіком Олександром. Не дочекаються дідусевих обіймів онучки Анна та Дарина, глибокий біль втрати розділяє і рідний брат Сергій.
Олександр Безсонов повернувся додому на щиті, назавжди вписавши своє ім’я в історію боротьби за незалежність України. Він віддав найцінніше, що мав, — власне життя, аби його онучки та всі ми мали право на майбутнє під мирним українським небом.
Вічна пам’ять, слава і доземний уклін Герою
Олександру Безсонову! Слава Україні!