Гайсинська територіальна громада

Немає в мене таких історій… не страшних і не печальних… так треба було..

Інтерв’ю з Артемом Цвігуном

позивний «Грінч»

25 років, артилерист, Донецький напрямок

1. Трішки про Героя до вступу в лави ЗСУ:

Цвігун Артем Васильович - 98-го року народження, сам родом з Вінницької області Гайсинського району, село Кіблич. Пішов вчитися, хотів поступити в Національну академію Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного (дитяча мрія - бути військовим). Поступив, але так склалося, що тоді було АТО, і батьки трошки переживали… і якось воно не склалось… Я пішов вчитися у Вінницю – Кооперативний інститут.  Ще бувши студентом, пішов на роботу, працював у готельно-ресторанному комплексі «Добродій» якийсь час, а потім… в один прекрасний день, я зрозумів, що не так… добровільно подзвонив у наш Гайсинський РТЦК та СП, сказав, що хочу пройти службу строкову. Приїхав, пройшов комісію, і 30-го травня, не пам'ятаю рік, я поїхав на відправку…

2. Бути військовим ЗСУ…

– це свідомий вибір кожного. Повинні всі розуміти на що йдуть, для чого йдуть і що вони хочуть зробити конкретно. Для чого ти туди йдеш? Просто похизуватися, а потім,  після першого обстрілу, сказати: «Ого! Та ні! Щось це не моє, я йду!». Воно так не працює. Трошки по-другому все. Ти прийшов – ти взяв це все в руки і йди до кінця!..

3. Піхота. Артилерія.. Що насправді круто…

Хай думають, як хочуть, ображаються… Піхота – це герої цієї війни, які витримують все… це дійсно титани… це дуже героїчні люди, тут їм уклін просто великий неземний…

Артилерія – це те, що несе цю війну просто… приносить найбільше горя, розрухи, хаосу і смертей, і т.д… Це страшна дуже зброя – артилерія. Завдяки їй можна багато чого зробити і багато чого порушити… І неважливий її калібр: чи хай буде 122-й чи 203-й – неважливо: воно дуже страшно. Особливо, коли у твою сторону летить… Це взагалі…

Мені просто сказали: «Тобі там буде краще! Нащо тобі та піхота?..», а я кажу: «Так, а що таке арта?»… У моєму розумінні артилерія взагалі до якогось часу це була «прицепна гармата», там і «намьотка»… Я із «самоходками» ніколи не стикався, їх ніколи не бачив! А коли прийшов, я перший тиждень взагалі не міг запамʼятати, як вони називаються конкретно. Тоді вже почав вчити, щось читати, і то – для цього прийшов якийсь час. Я не обирав цю професію, та зараз мені подобається. Воно круто, коли на полігоні тільки, або коли ти стріляєш тільки в одну сторону, але не по тобі… коли по тобі, то трошки страшно…

4. Про відпустку, адаптацію  та повернення:

Дають цю відпустку, неждано, негадано… всі такі на емоціях додому рушили… їдеш… Раніше до цього, я пам’ятаю перші мої відпустки, коли я тільки-тільки починав служити в ЗСУ, заїжджаєш на територію там Гайсинського району – серце з грудей виривається! Я вдома! Нарешті! Ура! Задоволений ходиш там.. А зараз їдеш такий… це вже не перший раз така штука, приїжджаєш в Гайсинський район – «Ну, що?..» Ну, добре.. Приїхав, заїхав, тебе вже там всі обіймають, щасливі, що ти вернувся… Так все класно, все так чудесно, а ти не розумієш, де ти знаходишся…

Перші наші слова з моїм другом кращим (ми приїхали у відпустку разом, в нас нарешті за весь період війни вийшло), очевидно, що поїхали по домах і… до ранку ніхто з нас не міг заснути…Я взагалі на ліжко ліг, полежав, покрутився, пішов на підлогу… мені зручніше стало чогось…

Ти не розумієш, де ти знаходишся, що… аж страшно… Тихо, по-перше, ти в безпеці абсолютній і… ти вічно на сторожі. Десь щось не так стукне, гупне, блисне, ти вже… от спалах в небі, наприклад, там блискавка, десь луп, в тебе вже така асоціація, що десь звідкись виход пішов, чи щось десь кудись прилетіло…

А потім ти звикаєш… В принципі я вдома, так, там все.. На душі все одно щось так незручно, шкребе, не дуже воно і хочеться в принципі, і їхати не.. і залишитися не хочеш… просто ти не знаєш з ким, як, кому тобі поділитися! Одного тебе може зрозуміти лиш той, хто в такій самій упряжці, як і ти…

Скажемо так, я свідомо, коли підписував контракт, знав, куди я йду, на що я йду, що може статися зі мною. Тоді була війна, не повномасштабна, вона була просто на одній території, яку всі… до якої всі давним-давно звикли…

5. Люди, які ухиляються від мобілізації…

– це... «патріоти»… це страшні люди, я їх, як вам правильно сказати… Кажуть: «Я жити хочу!». А я […] не хочу?.. Хлопці мої покійні не хотіли жити?.. Мене мама з татом, як виявилося, народили: от клас, ми от сина родили для війни, так буде добре! А оцей буде на тракторі там поля обробляти, ввечері сидіти обіймати дружину і говорити: «О, ну, нічого хай, це не моя війна, вона мені не треба» чи там:  «У мене вже хтось там воює».

Так, а ми також можемо закінчитись.

І що воно потім прийде, скаже… що воно потім своїм дітям скаже? Нічого. Абсолютно. «Не хочу вмирати», «не хочу собі калічити життя», а ми от такі мазохісти, що от тільки заради цього родилися, щоб так зробити, щоб там нормально не жити!

Є різні люди. Є от хто допомагає, наприклад. Навіть якщо не робить – мовчить. Просто мовчить. Не виказує свою експертну думку «от що було би якби» і «можна було зробити так»… Так, а чого ж ти не пішов? Не зробив так, щоб воно було по-іншому?

6. Про «диванних експертів»:

У мене на це є одна історія. Я коли з шпиталю виписався і в першу ніч приїхав до батьків, ми сіли, повечеряли тихенько… а тоді ж блокпости кругом стояли і по селах. Я не зміг сидіти дома, думаю: піду, прогуляюсь. Там тоді, на тому блокпосту був мій кращий друг. Приходжу – кагала хлопців дорослих, уже за двадцятку майже всім і так до 30, і щось починають розпитувати… Я в пару словах, що там розказав і починається експертна думка: «А от надо було», «а чо не так», «а чо так», «а чо сяк».

І кажу їм: «А чого ж ви, такі герої, чого ж ви, такі «умні» стратеги, експерти, військові, чого ви сидите зараз на блокпосту, наприклад, а не біля воєнккомату? Не рветесь туди і не хочете щось поміняти зробити?».

 «Ой, ти знаєш, от на кого я сім’ю покину?..», «Ой, ти знаєш, а що мені робити там з мамою?..» – а мої от щасливі від того, що я пішов і зробив цей вибір! У мене мама спить спокійно, тато взагалі ні разу не сивіє і все прекрасно, класно…

7. Ті, хто найбільше кричить в тилу:

Цікаві люди. Навіть, якщо ти ухиляєшся, не хочеш, то мовчи. Не розказуй нікому нічого. Не бий себе в груди. Не виказуй свою експертну думку. Просто мовчи. Просто і все. Не роби нічого. Якщо ти хочеш допомогти, але не хочеш іти служити, то дійсно щось роби для того. А не ходиш і розказуєш: «от дістали ці збори», то то, то, то… Так ти нічого не хочеш робити!

А потім, до речі, найцікавіше – ці же ж люди будуть більше всіх святкувати перемогу! Ура! Ми виграли!!!

Що значить ми?  Ну, що значить ми?! Ну, як це ми виграли?! Що ти для цього зробив?.. Ми виграли… Так, ми одна країна, ми один народ, все… Конкретно ти, що зробив для цієї перемоги? Нічого взагалі..

8. Тим, хто втомився від війни:

Дивлячись, яка це категорія людей. Якщо це цивільні особи, які «ми втомились від війни» і все інше, то… люди добрі, ви ще не знаєте того горя війни! Певно, що багато з вас… бо, як правило, говорять, що «ми втомились від війни» ті, яких це взагалі ніяк не стосується. Вони починають розказувати, збори їх втомили… то-то-то-то… так, а ви перескочте хоч би на дві доби туди до нас! Не обов’язково вам іти в окопи. Просто недалеко – кілометра два посидьте, послухайте ніч, поживіть там. І тоді скажете мені, чи втомились вони чи ні… Всі втомились… Всі, абсолютно всі, без виключення… Якщо ти втомився, то… просто собі сядь подумай, що це ж для тебе робиться.

9. Втрати та спустошення:

Усе… от найжорстокіша ситуація, як на мене, це коли мені там говорять: той загинув, той загинув, того там вбили… Загинув та й загинув… Ти вже просто звик.. Війна. Все. Та іншої реакції ні на що просто немає… Загинув. Шкода. Війна. Все. Усі вмирають…

Уже туди веселим не поїдеш і звідти таким самим не вернусь. Не то, що життя закінчується, а те, що воно закінчується… раптово. Ти не знаєш, коли і де тебе воно чекає… Ти можеш пройти всю війну від «А до я», відбути всі найжорстокіші моменти, які тільки можуть бути. А можеш приїхати і на другий день тебе можуть вже увести звідти в цинковій труні… якщо ще увезуть.

Ми були в шоці від того всього, але люди потихеньку верталися… Після них по тій території, що ми проїжджали, де вони конкретно були, ми знаємо, що вони дійсно там були і стояли, то – розруха і жах тільки… і хаос… більше нічого там не було.

10. Що допомагає вам триматись

Та я навіть не знаю, що тут сказати… я не роблю такої титанічної роботи, то в принципі, мені гріх жалітися і казати зараз, що там втомився чи там… чи морально якось воно важко… Важко, коли твої хлопці їдуть туди на виїзд, а ти там відпочиваєш, наприклад, чи там якусь іншу роботу робиш, і ти за них переживаєш. Оце, оце дійсно важко.

Триматися… віра в те, що просто все, що ми робимо, що всі ті жертви, які принеслися, вони будуть недаремні. І потім настане той час, той мир, який всі так довго чекають, наприклад, що… все для того, було зроблено нашими хлопцями, нашими військовими.. От напевно, це мені й допомагає триматися…

Я просто не хочу бачити на своїй землі ніякого господаря з другої землі, цих незрозумілих «російських хороших».

11. Ставлення людей на окупованих територіях:

Ми мали їхати у відпустки й тут нам кажуть, що збирайте речі – ви виїжджаєте в Донецьку область. Усе туди-сюди і через якийсь час о 5-ій ранку ми виїхали на Донеччину… а там... зовсім все по-іншому. Не так, як було на Миколаївщині. Може, просто через те, що позвикали всі до того, що війна й обстріли… Таке.. То більшість, більшість, відносились дуже добре, допомагали, все як заведено. Хто хотів виїхати, боявся цієї війни – втік, виїхали. Хто не захотів, хто захотів бути, в нашій країні, у своєму місті – залишились, допомагали, чим могли... Без зрадників, як то кажуть, які тихенько там моляться на росію, не обходяться ніде в принципі. Були і такі люди, що всі прекрасно знали, що вони «чекають» руських. Вони не завдавали шкоди, не здавали там, «наводок» не кидали на нас, тобто нормально…

Забезпечували також відповідно всім, чим тільки могли… Нас взагалі господар дома, де ми проживали, пустив у свою, батьківську хату пожити. Гроші з нас він не брав, нічого не брав. Ми тільки за комуналку платили, бо там світло, вода от таке, і то він дуже довго з нами «гризся», щоби ми не платили…

Допомога… більше приїжджають волонтерки з нашої Вінницької області частенько. Там хто десь на мирних територіях і з нами в контакті, то практично постійно щось передають, присилають, питають, переживають…

12. Ставлення людей на мирних територіях:

Тут? А тут… Тут війни немає… Тут люди зовсім інші… Тут люди до цього до всього відносяться по-іншому. От в кого родичі, близькі якісь, знаходяться в зоні виконання бойових завдань, і дійсно в зоні виконання бойових завдань – піхота, арта, розвідка… Хто дійсно якусь роботу робить по захисту батьківщини, не сидить за 40 км чи 50 від лінії зіткнення… То для цих людей війна є. Вони переживають, вони цим живуть, вони готові дати останнє і будуть підтримувати і робити все… А кого таке не зачепило, не прийшло в їхню родину чи не призвали, чи ховаються, чи ще щось – для них війни нема. У них життя те саме, що було колись після 16-17 року ООС… Воно є, але воно десь там.. далеко.

13. Сприйняття військової форми:

Покажися зараз десь у формі, вийди… І почнеться типу РТЦК та СП приїхали. Там ще якась маячня. Чи так як я приїхав у відпустку на машині з білими хрестами, на наших номерах – все… Уже люди бояться, думають, що приїхав воєнккомат, що зараз повістки будуть роздавати…

У кожного своє відношення, в кожного своя думка, я не знаю, що з цього приводу сказати так, щоб нікого не образити. У першу чергу РТЦК та СП – такі самі військовослужбовці в принципі, як і ті, що забезпечують нас. Звісно без розмежування на перший, другий сорт. Це такі самі військовослужбовці, які давали присягу на вірність українському народові. І повинні його дійсно захищати і поводитися відповідно, а не соромити форму тих хлопців, які знаходяться там.

14. Що ви зробите найперше, коли настане перемога?

Та нічого… Що я зроблю.. Я не знаю.. До неї дожити треба… До хлопців поїду на кладовище, напевно, відразу..  А так, не знаю… перемога… а якою ціною? Сотні розбитих сімей, сотні вдов, сиріт, кладовища повні нашими хлопцями, скільки людей зіпсувало собі життя…

Не буде там таких аж моментів де «ух», салюти, «ура-а-а!», бити себе в груди та прапорами махати.. Це будуть робити ті патріоти, що тут на мирних територіях. От вони й будуть святкувати.. вони ж втомилися.

А ми?.. Не знаю.. У кожного своя думка.. От я особисто для себе вирішив так, що це для мене буде перемога, жорстокою ціною… і це буде траурний день.

Джерело: https://www.facebook.com/100073640265707/videos/172300069264727

Інтерв’ю інших Героїв ЗСУ можна переглянути на офіційній сторінці Гайсинського РТЦК та СП у «Фейсбук».