08.09.2023 17:51
Інтерв'ю з військовослужбовцем ЗСУ Назар Гринчук
Інформаційна довідка:
НАЗАР ГРИНЧУК – старший лейтенант, раніше командир 1 механізованого взводу 10-го ОМПБ 59-ї ОМПБр, отримав поранення при виконанні бойового завдання з оборони Антонівського (Херсонського) моста в найперші дні повномасштабного вторгнення, нині – за рішенням ВЛК визнаний обмежено придатним та проходить військову службу в Гайсинському РТЦК та СП на посаді офіцера відділення офіцерів запасу та кадрів.
Зі вчителя історії України та правознавства в командира 1-го механізованого взводу 10-ого окремого мотопіхотного батальйону «Полісся» 59-ї ОМПБр – історія з перших вуст.
ЗДІЙСНЕННЯ МРІЇ
Із самого дитинства я хотів стати військовим, планував піти на військову [кафедру], у військову академію вчитися, але за певних обставин, це не вийшло… Знайшов обхідний варіант: пішов на кафедру вчитися, на вчителя історії України правознавства. Так і заробив позивний «Історик». З 2015 року по 2019 я навчався в Уманському державному педагогічному університеті та пішов на кафедру в Одеську військову академію Сухопутних військ на командира взводу механізованого. З 2016-го по 2018-й рік я відбув на кафедрі.
Після того, як отримав звання, відразу ж пішов на військову службу за контрактом в Гайсинський [РТЦК та СП] військкомат. Пішов служити в 10-й окремий батальйон 59-ї ОМБр на посаду командира 1 механізованого взводу. І свій контракт перший підписував якраз в зоні проведення бойових дій. Це було біля населеного пункту Троїцьке [Луганської обл].
ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА
Те, що я знав і вчили на кафедрі, це взагалі… вважай – нічого. Усього основного мене навчили в частині. І так в мене пройшло дві ротації. 9 травня ми виїхали на ППД в Гайсин – це моя перша ротація була, а друга ротація була з вересня 20-го року по червень 21-го року. А перед самою війною [повномасштабною] 14 листопада ми заїхали на «Ширлан» (Широколанівський військовий полігон). Були там і вже в лютому 2022 нас всіх перевели на Олешківські піски, де ми і зустрічали ворога.
23 ЛЮТОГО 2022 РОКУ
Виходить 23 лютого 2022 року мене поставили на блокпост під… під Херсоном там… але якась поступила команда – нас різко, дуже швидко з блокпоста зняли і ми поїхали на Олешківські піски на полігон. Уже приїжджаю і бачу якась така… скажем так – суєта: всі, всі щось рухаються, щось техніка заводиться…
Ми і так же знали, що воно мало десь бути, але коли точно ніхто не знав. Передчуття якесь було таке цікаве, що якось… ну, незрозумілі відчуття, що ніби щось має бути, а може… і не зрозуміле щось…
Не вірив, що почнеться.. я ще, як їхав, нас підняли по тривозі…ми їхали… до останнього не вірив, що це війна… Поки вже не почали бачити, що нас почали бомбити, там всі… руська авіація почала літати.. до цього ніхто не вірив… а війна вже почалась в нас…
Ми їхали та дуже пам’ятаю: люди всі махають там з надією, знімають там, «Слава Україні», «Героям слава» – все там… аж настрій піднімався і так ми їхали…
І там вже в нас почався перший бій з російськими, скажемо так, з орками: їхав їхній тигр… У нас був перший бій – ми його благополучно знищили, вони пішли на концерт до Кобзона. Далі відкатами відступали, відступали до населеного пункту Раденськ і по дорозі відступаєм і бачу людей, які нам махали, що герої… вже бачу, вони просто дивились на нас… без надії… якось так на душі тяжко стало, але розуміли, що нічого не могли зробити, бо на нас дуже велика сила їхала, 50 танків противника на той момент на нас їхало…
Ввідступали до Олешківських пісків, якраз до Антонівського моста. По дорозі все [супроводжувала] авіація та авіанальоти ворога, там.. не знаю.. я такі висоти брав! Такі забори перепригував, що ще ніколи такого не взяв, бо… скажемо так: весело! Піхота - це така весела… веселий рід військ, весь час в окопах, весь час якісь «двіжняки», без піхоти б нікуди, «цариця полів», як говориться.
ПОРАНЕННЯ
Потім в нас вже стало відомо, що нашу бригаду взяли в оточення… всю колону, всю нашу бригаду взяли в оточення біля Херсона. Поступила вказівка іти на прорив Антонівського моста.
Тільки заїжджаємо на міст, я вже бачу по першій машині почалася стрільба. Ми вже бачили звідки там в нас… Вони так дуже грамотно з двох сторін зайняли свою оборону, почали нас розстрілювати… І проїжджаємо ми там дві заправки було… недобудова.. там [памʼятаю] по них стріляли, що там вони гарно попадали!
І потім далі їхали на прорив вже не було де закріпитися… Хотіли прорвати і потім зайти з другої сторони, щоб їх вже з тилу піджимати… під час цього прориву якраз в мене скінчився магазин, я почав міняти другий… магазин… свій автомат… і в цей момент прилетіла мені куля в легені… і чому же ж порвала її, що наскрізь пройшла собі…
Таке… Куля прилітає – якось «непонятне» [відчуття]… Думаєш, що дуже боляче буде, а насправді – ні. Запекло, глухий удар і все. Чую, що по спині гаряче потекло… Поранили, я вже в радіостанцію кричу, що сюди їхати тут купа ворога, але нас вже не чули, бо вони включили «глушилку». І в той момент там… дуже багато полягло наших хлопців…Найважливіше, що ми туди попали, заїхали, їх трошки потрощили, вони трошки порозбігалися. Там вже далі приїхали, другий пішов підрозділ вже, який за нами йшов, то вони же їх там подобивали.
ЕВАКУАЦІЯ
Поранили… ми виїхали вже [памʼятаю] виїжджаю… їдеш по дорозі думаєш: «Якось щось не хочеш умирати, треба ще їхати кудись. Виїхали… Спочатку герой там ще… пробував комусь допомагати, а потім мене вже самого знімали з машини. Вже все – сили починають кінчатися…
Зняли з машини, сіли… Гуртком, ці шість чоловік сидимо… а дуже захотілося пити! І памʼятаю дуже… дуже тоді води осталось щось… півпляшки… і це ми на всіх поділили по чуть-чуть, по чуть-чуть..
Приїхала медслужба нас спасати, вже не могли наші виїхати, бо там якраз дуже важкий бій зав'язався, в нас вони [зрозуміли], що діло «плохе», і нас почали розвозити по медичних закладах… повезли на Снігурівку, а скажу: починають ці [легені]… ти хочеш дихати – не можеш! Усе якось тяжко, всю дорогу, памʼятаю, медсестра з 57-ї не давала мені спати! Якісь такі анекдоти мені розказувала.. думаю: «Господи! Що ви з мене хочете… Дайте мені доїхати… Хоть щось…»
Дорогу вже до госпіталя, до самої лікарні Снігурівської дуже смутно пам’ятаю, а лікарі там… не знаю як їх назвати… Я зоб’язанний їм життям, що спасли мене, бо… далі я не доїхав би…
Всьо – вирубився, вже прокидаюся – вже ранок.. ці маски, весь прив'язаний, з мене куча цих трубок стирчить… Потім дивлюся новини, читаю, говорю, чи з нашими виходять на контакт, що я там-то там, кажуть: «Тікай звідти, бо туда вже руські доходять!». І почалася евакуація моя вже на Миколаїв, а з Миколаєва вже евакуювали мене... 26 лютого.. я вже зранку був у Вінницькому госпіталі, спочатку там мені проводили… потім ще там провели операції… потім відлежав там, перевели на Вінницю в «Пироговку» в торакальне відділення… Побув там, потім вже перевели на Хмільник… але у Хмільнику, в санаторії, казав, що я там довго не можу лежати, все – мені пора вертатися на фронт, пора їхати до своїх хлопців!
ПОВЕРНЕННЯ
Усе, я звідти, скажемо так, втік. Десять днів побув, зрозумів, що пора звідти втікати. Приїхав в частину вже, сказали, куди тобі ще їхати, все вже [досить] відвоював ти своє… відправили мене у відпустки, потім ВЛК… довге… за останнім рішенням ВЛК був визнаний обмежно придатний до військової служби і після цього мене перевели в Гайсинський РТЦК та СП.
Зараз проходжу військову службу на посаді офіцера відділення офіцерів запасу і кадрів. Скажемо так: займаємося пошуком, поставленням до військових частин та навчальних закладів офіцерів. Критичний напрямок, бо офіцер - це.. без офіцера армії погано.
ОФІЦЕР
Не обов'язково офіцер має бути сидіти в окопах, багато офіцерів, вони мають сидіти в штабах, бо без штабу також погано служиться, піхота без штабу і без тилу це… нічого, ні піхотинець, ні танкіст, ні десантник, це ніхто, всі служби в тилу дуже потрібні, на мою думку, що фронт без тилу довго не проживе, бо всі ж підвози боєприпасу йдуть з тилу…
Офіцер… ти не научиш офіцера! Тебе не навчать бути офіцером. В академіях тако – тобі дають основну. З академії оце, що мені пригодилося з мого навчання в кафедрі, це – навички, елементарні навички стрільби і тактичної медицини, та експлуатація моєї техніки, яка в мене знаходиться. І це все. А все інше мене навчили в частині. Усе, що я знаю до цих пір, всього я навчився в частині. Тим більше в частинах було дуже багато навчань з іноземними партнерами… Господи, хто нас тільки не вчив: і з канадцями, і з британцями…
ЗВЕРНЕННЯ ДО УХИЛЯНТІВ
– Щоб ви сказали тим офіцерам, які зараз ховаються? Щоб хотіли їм передати?
– Що не потрібно ховатися, якщо вони хочуть…якщо вони хочуть, щоб сюди прийшли руські, я скажу: бачив, що вони творять… їм на все начхати, вони сюди прийшли… безкарність…
Не треба ховатися. Ми хочемо перемогти… Не треба дивитися: а той сусід мій пішов служити, а той пішов, а той не пішов… всі підуть. Ця війна… Я не знаю, чи вона скоро, дай би Бог, щоб скоро закінчилася ця війна, ми не знаємо, але якось треба всім спільно йти до цієї перемоги! Щоб всім спільно! Не можна тут відсидюватися!
Такий момент: я так само не хотів відсидюватися, але… по… скажем так, по моєму стану здоров'я, змушений зараз служити в РТЦК, і розумію, що це також потрібно: ніяка військова частина ж не буде собі їздити шукати людей. Це робота РТЦК та СП, що ми їх поставляємо, підготовлюємо.
ПРО ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ В РТЦК ТА СП
Як в частині були на тебе всі дивилися…із захватом… як на захисника. Більше поваги тоді… Зараз служиш у військкоматі… коли не знають твою історію, чого я тут сиджу, дивляться так: та повід'їдалися, сидять собі, нічого не роблять, хай йдуть туди повоюють, «а чого ти тут сидиш, а я маю йти туда?!».
У мене на це коротка відповідь: «Давай. Забирайте мене туди. Я готовий йти. Тільки я вже там був, а чого ви не хочете йти?».
Кажу: я там був, 3 роки відвоював… всі мої дні народження, скажемо так, я відсвяткував в зоні проведення АТО: 22 роки в секторі, 23 також під Бахмутом, 24 роки – вже поранений в госпіталі лежав.. Якось ніколи я із сімʼєю не був… Це в мене зараз, що появилось така змога, у військкоматі відсвяткувати із сім'єю, але… сьогодні ми тут, завтра нас можуть перевести будь-куди… розумієш…
Ти довго не затримуєшся, у військкоматі ніхто не зможе всю війну відсидіти до кінця… До військкоматів ставлення таке, що тут всі сидять, просто собі сидять, нічого не роблять, і в них так все ідеально… та це неправда..
І морально важко, і фізично важко, а тим більше, що ти їздиш, шукаєш, їздиш з оповіщенням… і тобі починають всякі прокльони кидати, то якось воно приїжджаєш додому… скільки думаєш: «За що ти там стояв? За що це саме, що тобі стільки прокльонів дають?»…
НАЙПЕРШЕ, ЩО ЗРОБЛЮ, КОЛИ НАСТАНЕ ПЕРЕМОГА
Зберусь, це однозначно зберуся зі всіма своїми побратимами, хто ще залишились в живих і дай Бог, щоб вони остались живі. Зустрінемось, відсвяткуємо цей день переможний… та… хочу всіх могили своїх, побратимів відвідати… І планувати далі мирне життя в Україні, щоб більше, щоб не наступила ця наволоч руска, до нас не полізла.
Дивитися за цим, піти дальше служити в частину, старатися відслужити в частині. Може, якимось інструктором піти, бо знань вистачає по використанню зброї і всього іншого… в основному – це зібратися своїми побратимами всіма.
Джерело: https://www.facebook.com/100073640265707/videos/610331087838743/
Інтерв’ю інших Героїв ЗСУ можна переглянути на офіційній сторінці Гайсинського РТЦК та СП у «Фейсбук».
4.jpg)
